Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В.О. Сухомлинського НАПН України
Головна Науково-інформаційна діял... Видатні бібліотекознавці,... Меженко Ю. О. - біографія
логін: пароль: Реєстрація
МЕЖЕНКО Ю. О. - БІОГРАФІЯ
пошук:

Біографія

Юрій Олексійович Меженко (справжнє прізвище – Іванов) — видатний український та російський бібліограф, бібліотекознавець, книгознавець, літературний та театральний критик, бібліофіл. З його ім'ям пов'язане створення найбільших бібліотечно-бібліографічних установ України – Головної книжної палати, Всенародної (Національної) бібліотеки України, Українського наукового інституту книгознавства, – народжених бурхливим національним ренесансом перших пореволюційних літ. Ідеї, які намагався реалізувати Меженко, залишаються актуальними й донині. Це насамперед організація вичерпного поточного обліку друкованої продукції України на основі Закону про обов'язковий примірник, укладання репертуару української книги, збирання фонду "Україніка", вибір оптимальної системи бібліотечно-бібліографічної класифікації тощо.

Народився майбутній учений у Харкові, у сім'ї земського лікаря. Його дитинство та юність минули в Чернігові, куди незабаром переїхала родина. Юнак отримав прекрасне виховання, був музично обдарованим, мав поетичний хист. Батьки зробили все, щоб Юрій полюбив великий та цікавий світ книги, мистецтва. З часом він вступив на філологічний факультет Московського університету, де вирішальний вилив на фахове становлення юнака мав визначний російський бібліограф та книгознавець М. Лісовський.

Після закінчення університету (1917) Юрій опинився в Києві — у вирі революційних подій та громадянської війни. Він одразу визначив своє місце у будівництві нового життя в Україні: з 1918 р. працював у Бібліотечно-архівному управлінні Міністерства освіти і фактично став одним з фундаторів та керівників бібліотечно-бібліографічної справи; одночасно керував секцією охорони бібліотек при Міністерстві. 24 січня 1919 р. Меженка призначили директором Головної книжної палати України. У 1920–1923 pp. він – голова Ради бібліотекарів при Всенародній бібліотеці України, фактично директор установи, яка за кілька років стала однією з найбільших книгозбірень України, де особливу увагу було зосереджено на організації відділу „Україніка”.

Перші друковані праці Ю. Меженка в основному стосувались бібліотекознавства та окремих питань бібліографії. Це – "Міжнародна децимальна бібліографічна класифікація" (1919), "Бібліотечна техніка" (1921), "Децимальна міжнародна система та питання музикографії" (1923) та інші. У 1923 р. у Петрограді вийшов доповнений переклад "Бібліотечної техніки" під назвою "Практическое руководство по библиотековедению" (у співаваторстві з Г. Ковалевським).

Ім'я Юрія Олексійовича невіддільне від літературного процесу 1920-х pp. Він був одним із засновників журналу "Музагет" (1919), який об'єднав найсильнішу мистецьку групу символістів. Активно співпрацював з періодичними виданнями, що підтримували національно-визвольні змагання українського народу, захищали гуманістичні та демократичні традиції національної культури, зокрема з часописами й збірниками "Шлях", "Книгар", "Гроно", "Літературно-критичний альманах".

У першій половині 1920-х pp. Меженко виступав як один із "основоположників нової української критики", автор статей про творчість В. Кобилянського, П. Тичини, М. Хвильового, Є. Плужника, а також рецензій на збірки творів Д. Загула, М. Рильського, П. Тичини, М. Хвильового та інших; брав активну участь у літературних дискусіях; створив низку важливих програмних праць з українського літературознавства полемічного характеру, в яких виявив себе "як критик з тонким смаком і гострим зором"*(В. Міяковський).

Не можна оминути увагою надзвичайно плідну діяльність Юрія Олексійовича і в галузі театрального мистецтва. Окрім багатьох статей і рецензій на вистави українських театрів 1920–1930-х pp., він опублікував низку грунтовних наукових досліджень, присвячених М. Кропивницькому, Л. Ліницькій, Г. Затиркевич-Карпинській, П. Саксаганському та іншим корифеям української сцени.

Із 1922 р. почався найінтенсивніший період діяльності Меженка на ниві українського книгознавства: у цей час він очолив створений на базі Книжної палати Український науковий інститут книгознавства (УНІК). Саме тоді підготував цілу бібліотечку книжок з українського книгознавства, написав низку статей, присвячених особливостям бібліографічної роботи в Україні. Багато сил учений віддав створенню та редагуванню одного з кращих книгознавчих журналів "Бібліологічні вісті" (1923—1930) та "Праці" УНІКу (1926—1930). А ще – численні лекції на бібліотечних та бібліографічних курсах у Києві, Харкові, Чернігові, Ніжині, Вінниці; організація власної аспірантури; підготовча робота зі створення Музею книги; співпраця (незважаючи на політичні кордони) учених Сходу та Заходу України, з українськими науковцями-емігрантами з Варшави, Праги, Берліна, Парижа. Водночас Юрій Олексійович максимум енергії віддав теоретичному обґрунтуванню і втіленню в життя ідеї української національної бібліографії (з кінця 1920-х pp. – Український бібліографічний репертуар (УБР)).

У стінах УНІКу було проведено грандіозну "Першу Всеукраїнську виставку друку" (1923), де було представлено 25 тис. експонатів (книги, журнали, газети, плакати, ноти тощо), виданих в Україні та за її межами. Виставка стала важливим явищем у культурному житті України, її національному відродженні 1920-х років.

За часів головування Меженка "УНИК по своєму уровню достиг значения и положения одного из самых активных центров книговедения не только в Советском Союзе, но и во всем мире..."**, — писав у 1970 р. польський учений К. Мігонь. В огляді архіву УНІКу в 1982 р. відзначалось: "Чехи называли Институт гордостью славянства, а Международный библиографический институт в Брюсселе квалифицировал УНИК как одно из авторитетнейших библиографических учреждений не только УССР, а всего СССР"***. Після сфабрикованого процесу над "Спілкою визволення України" (СВУ) нависла загроза діяльності УНІКу. Здавалося б, галузь бібліографії і книгознавства лише опосередковано стосується політики, і дійсно, до неї "дійшли руки" не відразу, однак сила ідеологічного пресингу від "затримки" лише зросла. У 1930 р. почалась розгорнута кампанія проти Юрія Олексійовича і очолюваного ним інституту, часопису "Бібліологічні вісті". Та Ю. Меженко вистояв, залишився собою, не займався самокритикою, як це дехто зробив. Тоді Меженківський інститут розгромили, "класового ворога" розвінчали, поклали кінець "націоналістичному кублу". Так завершився короткий, але найяскравіший етап в українському книгознавстві, у біографії самого Юрія Меженка.

Переслідування змусили вченого переїхати до родичів у Харків, але й там він затримався ненадовго. Наприкінці 1934 р. Меженко виїхав до Ленінграда, що й врятувало йому життя. Там доля пов'язала бібліографа з однією з найбільших бібліотек Росії – Державною публічною бібліотекою ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (нині – Російська національна бібліотека), де він керував науково-бібліографічною роботою, працюючи в консультативно-бібліографічному відділі. Десять років трудової біографії (1935–1945) Юрія Олексійовича пов'язано з "Щедрінкою", але за цей порівняно короткий термін він встиг створити власну бібліографічну школу, закласти основу вивчення вітчизняної періодики та бібліографії бібліографії – два напрями, у яких Російська національна бібліотека і понині займає провідне місце серед вітчизняних бібліотек. За безпосередньою участю та під керівництвом Ю. Меженка було видано низку бібліографічних праць, зокрема "Библиография периодических изданий России 1901–1916 гг.", "Опыт работы по составлению библиографии периодических изданий России 1901–1916 гг.", "О задачах и плане "Библиографии русской библиографии"" тощо.

Юрій Меженко пережив страшні роки блокади Ленінграда, самовіддано працював у бібліотеці, брав участь в обороні міста. Серед багатьох найцінніших особистих пам'яток Юрій Олексійович зберігав, як найдорожчі реліквії, медалі "За трудовую доблесть", "За оборону Ленинграда", якими відзначила його Батьківщина.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни Ю. Меженко повернувся до Києва підіймати з руїн Бібліотеку Академії наук УРСР (уже вдруге після періоду 1920—1922 pp.). Короткий термін перебування на посаді директора (1945–1947) він використав для реалізації давньої ідеї національної бібліографії, об'єднавши для її створення зусилля бібліографів Бібліотеки АН УРСР у Києві і тодішнього її філіалу – Львівської академічної бібліотеки. За три роки в Києві та Львові було проведено ґрунтовну роботу в цьому напрямі: визначено основні джерела для поповнення репертуару (за 1798–1916 pp.), взято на картковий облік основну його частину, поповнено книжковий фонд "Україніка".

Однак у 1947 р. в Україні почалась чергова "чистка" української культури. Меженка звинуватили в політичних помилках, заборонили випуск "Наукового збірника Бібліотеки АН УРСР" (що виходив за його редакцією), роботу над "Репертуаром..." припинили, друковані праці Меженка знищили. Лише в 1995 р. фахівці Львівської наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України, розуміючи цінність цієї архівної картотеки, випустили перший том її матеріалів.

Юрій Олексійович був змушений (після тяжкого інфаркту) знову повернутись в Ленінград, учергове він поплатився за ідею створення репертуару української книги, яка була "заповітом Меженка" (Я. Дашкевич). Третя спроба побудувати свій бібліотечний "дім" закінчилася крахом, більше до своєї "нездійсненної мрії" він не повертався ніколи. Треба відзначити, що теоретичні та практичні набутки Ю. Меженка, пов'язані зі створенням "Репертуару української книжки 1798–1916", стали підгрунтям для підготовки з 1991 р. репертуару нової української книжки.

Незважаючи на підірване здоров'я, Меженко багато працював: науковим співробітником кафедри історії техніки Ленінградського політехнічного інституту, викладачем історії та методики бібліографії у Ленінградському державному бібліотечному інституті ім. Н. К. Крупської, керував роботою аспірантів; підготував до друку унікальне видання "Русская техническая периодика, 1800–1916 гг." (1955), яке стало взірцем наукового бібліографування періодичних видань та здобуло високу оцінку спеціалістів; збирав портрети бібліографів для свого словника; понад 10 років Юрій Олексійович очолював секцію колекціонерів при Ленінградському будинку вчених ім. М. Горького АН СРСР. В умовах духовної несвободи, у яких жив Ю. Меженко, колекціонування книг допомагало йому створити власний світ, власну реальність. Певною мірою це був протест проти пануючого в суспільстві цькування і приниження української культури.

Нині меженківська колекція — справжній музей, що налічує 15 тис. одиниць. У ній – книгознавча література (понад 3 тис. одиниць), у тому числі чимало рідкісних видань: збірка екслібрисів з літературними цитатами, 500 портретів бібліографів з їхніми біографіями, листами, автографами. "...Шевченківська колекція, закоханість цілого Меженківського життя..." ****. Юрій Олексійович зібрав унікальну і найповнішу у світі колекцію Шевченкіани, яку згідно із заповітом передали до Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Головним своїм покликанням у "Шевченкіані" Меженко вважав підготовку вичерпної бібліографії з шевченкознавства. У 1930 р. він опублікував "Матеріали до "Шевченкіани" за роки 1917—1929", підготував до друку "Бібліографію Шевченківської бібліографії" (1940; залишилась у рукописному вигляді), під кінець життя збирав матеріал для покажчика "Що читав Шевченко"; написав численні статті про "Кобзаря" для Української радян¬ської енциклопедії та "Литературной газеты"; опублікував рецензії на книгу "Тарас Шевченко в чеській культурі" і бібліографічний покажчик Ф. К. Сарани "Т. Г. Шевченко: бібліографія ювілейної літератури, 1960—1964". У 1964 р. світ побачив покажчик літератури про Шевченка за 1917—1963 pp. під редакцією Ю. Меженка.

Востаннє Юрій Олексійович приїхав в Україну в 1960 р. (на запрошення Головної редакції УРЕ) уже літньою, хворою людиною. З УРЕ він не поривав зв'язків до кінця життя: писав та редагував статті, розшукував необхідні матеріали, давав консультації. Продовжував працювати над Шевченкіаною (за останні роки вона збільшилась на 3 тис. одиниць), збирав матеріали для словника бібліографів. Проблеми зі здоров'ям (непрацездатна права рука, поганий зір) змусили його звузити поле діяльності, хоча цікавих задумів було ще багато. У 1962 р. він остаточно вийшов на пенсію, однак ні на мить не припиняв спілкування з книгознавцями та бібліографами, щедро передаючи їм свої знання та досвід.

Відомий український бібліограф М. Гуменюк звернувся до Ю. Меженка з проханням написати спогади, назвавши його живою історією українського бібліографознавства, книгознавства, бібліографії, найвиразнішим її творцем. Але, на жаль, цього не сталося. Земний шлях Юрія Олексійовича Меженка завершився 24 листопада 1969 р. Похований видатний український бібліограф на Байковому цвинтарі у Києві.

Він був однією з тих особистостей, яких так бракувало й бракує нині національній бібліотечній справі. Якби започаткована Меженком школа українського книгознавства мала своє продовження, а вітчизняна бібліографічна школа вчасно сприйняла його теоретичні настанови – українська бібліографія та книгознавство вже давно здобули б світове визнання та мали б своє неповторне обличчя.

Усе краще, залишене нам у спадок Юрієм Меженком, має бути продовжене, бо є неперехідною цінністю, особливо в період становлення української державності.

Час, політичні катаклізми і просто несумлінні люди зруйнували багато з того, що зробив Юрій Олексійович (викидали його ім'я з титульних аркушів підготовлених ним видань, зокрема "Библиографии периодических изданий России 1901—1916 гг." та з людської пам'яті). Наш обов'язок сьогодні — зберегти та оприлюднити те, що залишилось в особистих та державних архівах, спогадах сучасників.

Утішним фактом у культурному житті України стали Перші меженківські читання з нагоди 100-річчя від дня народження видатного діяча української книги (НБУ ім. В. І. Вернадського, червень 1992 p.); конференції, присвячені ювілею Меженка в Харкові та Києві; засідання секції книги і графіки в Петербурзькому будинку вчених, на кафедрі загального книгознавства бібліографії у Санкт-Петербурзькій академії культури спільно з Російською національною бібліотекою. У квітні 2012 р. Наукова бібліотека України імені В. І. Вернадського організувала і провела наукову конференцію "Юрій Меженко і розвиток бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства: до 120-річчя від дня народження".У 1994 р. співробітники НБУ ім. В. І. Вернадського видали біобібліографічний покажчик "Юрій Олексійович Меженко (1892—1969): матеріали до біографії", у якому з вичерпною повнотою представлено всі праці Ю. Меженка та літературу про нього, видану як в Україні, так і поза її межами. Укладачі провели величезну пошукову та дослідницьку роботу щодо виявлення невідомих публікацій Ю. Меженка (особливо тих, що були без підпису), неопублікованих матеріалів, рецензій, відгуків на його праці, маловідомих матеріалів про його життєвий та творчий шлях тощо.

 *Королевич, Н. Ф. Юрій Меженко (1892—1969) / Н. Ф. Королевич // Українські бібліографи XX століття / Н. Ф. Королевич ; [за ред. В. Г. Волох, В. В. Патоки]. — К., 1998. – С.11.

**Соколинский Е. К. Ю. А. Меженко: библиограф на ветрах истории / Е. К. Соколинский ; [ред. Г. В. Михеева]. – СПб., 1998. – С. 71.

***Там само. – С. 72.

****Бібліотечний вісник. – 2003. – № 5. – С. 56–58. 

 

Джерело інформації:

Нескорений лицар української книги [Текст] : до 120-річчя від дня народження Ю. О. Меженка (1892–1969) // Календар знамен. і пам'ят. дат. – 2012 . – № 2 . – С. 102─110 .

Див. також:

Ю. О. Меженко.   Життя. Хроніка. Документи [Електронний ресурс] / НБУВ ; підгот.: А. П. Шеремет, Ю. А. Мордвінов ; ред. Н. Г. Солонська ; сканування та верстка Ю. А. Мордвінов. – К., 2012. – С. 4–31.

Кононенко В. О. Меженко Юрій Олексійович / В. О. Кононенко // Українські бібліографи : біогр. відом., проф. діяльн., бібліогр. / Держ. закл. «Нац. парлам. б-ка України» ; авт.-уклад. : Р. С. Жданова, Н. І. Абдуллаєва, В. О. Кононенко. – К., 2010. – Вип. 2. – С. 44–48.


Сотрудники РНБ – деятели науки и культуры : биогр. слов.

Адреса:
м. Київ вул. М. Берлинського, 9
тел. (044) 467-22-14
dnpb@i.ua
Розроблено в:

tebenko.com